Життя на хмаринці

Тінкі, маленьке рожеве поросятко, таке маленьке, що ніколи ще не бачила сніг. Ще вчора ввечері земля була темною, а за вікном вив голосно вітер. Тінкі чекала, що тато прийде побажати їй на добраніч, але батько затримався на роботі. Поросятко злякано з раз по з раз дивилося у вікно своєї дитячої кімнати. А потім розкрила очі і здивовано побачила, що за вікном усе біле.
Тінкі швиденько одяглася і вийшла на подвір'я подивитися, що там відбувається. А там було напрочуд тихо, не було не чути ні пташечок, ні вітру, що вчора намагався підняти їх будиночок в повітря. А може, сягнула думка у Тінкі, вітер вирвав будинок і закинув у хмари, може це біле - і є хмарка? Так, що відомо про хмари? Вони пухкі. Поросятко обережно, щоб не зруйнувати білий покрив, доторкнулося. Пухке. Тато читав книжку і там було написано, що хмари - це вода. Щось там перемішується, вода якимось чином підіймається згору. О, що це з'явилося в неї на п'яточку? Зверху, зі стріхи почипалися частки білої пухкої речовини, і на писку Тінкі за мить перетворилася на воду.
Тінкі щасливо посміхнулася - о, вона лише маленьке рожеве поросятко, але змогла чітко визначити, що їх сім'я опинилася на хмарці. Тінкі - великий дослідник!
Тінкі з розбігу побігла по поверхні хмаринки, вона така легенька, що ані трохи не провалювалася. Вона махала руками, уявляючи себе небесною пташкою. Гарно було б поніжитися, лежачи на хмаринці, як ангели на її листівці. А для цього треба залізти високо і стрибнути вниз. Тінкі озирнулася в пошуках чогось високого, качелі не підходять, забор дуже високий, на дерева треба щоб хтось підсадив. І тут в око потрапила драбина, що вела на кришу.
Тінкі обережно піднялася сходами драбини, піднялася на кришу, глянула вниз - навкруги були лиш хмарки, вони перепліталися, утворюючи неперервне біле покривало.
- Ура, я янгол. Ура! Ура! - поросятко стрибнуло вниз і майже біля самої поверхні чиїсь міцні руки підхопили її і сильно-сильно притиснули. Це ж тато, чомусь він мовчав, лиш притискав донечку і пестив її волосся.

А потім вони взяли санки і пішли кататися на санчатах. Через декілька годин, награвшись у сніжки, мільйон разів з'їхавши з санчатами, Тінкі так заморилася, що почала клювати носом. Батько посадив її собі на плечі і вони почимчикували тихенько собі додому. Тінки відкрила одне око, посміхнулася і знову заснула. Її останньою думкою перед зустріччю з царством снів було: "А я все-таки опинилася на хмарці, на найкращій - батьківських плечах".