Солнце встает... - 4

10.
В последний день было много объятий, слёз, а Юра предложил сочинить собственную сказку. Правил немного и они совсем просты:
1. В сказке есть герой/героиня. Это вы, не стесняйтесь быть героем.
2. В начале он такой, какой есть. И даже стесняется. Он не совсем себя принимает. Есть конфликт.
3. Поиск. Путешествие. Стремление - основа поиска. Как правило, герой хочет что-то найти, но на самом деле хочет еще чего-то большего (я одинок... пошел за богатством, нашел и богатство, и принцессу)
4. Испытание. Какое-то время личностный рост и терапия будут давать боль, но потом...
5. Награда/находка. В моменте находки радость (ура, нашел) и страх (теперь что-то нашел).
6. Завершение (типа завершение). Я что-то делаю с находкой, понимаю, что надо еще одна находка. Теперь опять про героя. Расширение концепции. Я ухожу от страдания и прихожу к самореализации.
А еще Юра добавил темы для будущей сказки, ведь
этот лагерь может быть
*находкой
*путем
*испытанием
Пе.Эс.

Якщо хочеш стати таким,
Яким хочеш бути,
Дозволь собі бути тим,
Ким ти є зараз.

Жила-була маленька дівчинка Марина. Якось так склалося в її житті, що вона була дуже слухняною і ввічливою і тому думала так само, як і більшість. А більшість була переконана, що все навкруги погане, жахливе, чорне...
Декілька разів Марина зазирала всередину себе і бачила там темінь. Так, усі навколо кажуть правду. Тому краще посміхатися і мовчати. Так усім ти будеш подобатися і так ти будеш мати змогу бути дуже близько з тими людьми, всередині яких не темрява. Такі люди зустрічалися Маринці, хоча їх було дуже-дуже обмаль.
У грудях бабусі полум’янів рубін – цей вічний вогонь самопожертви. А у дідуся виднівся зелений промінчик, смарагд уяви і оригінальності. В улюблених вчительок – фіолетовий вогник величності. У грудях тата і мами – великі алмази.
Були і інші – подруги та хлопці, але всередині їх були не коштовні камінці, а часом зустрічалися і підробки.
Але одного разу Марина зустріла такий великий діамант з бездоганним ограновуванням, що навіть розгубилася – що з ним тепер робити. Вона тішилася з того, що має честь – спілкуватися з Ним. Але ноша її була непосильною, вона знищувала дівчинку. І коли її серце майже було знищено, сестра, її вірний ангел-охоронець приїхала з табору. Вона так змінилася, що стала геть іншою.
Пройшов рік і Марина теж поїхала в цей табір, її ніщо не могло зупинити – ні страх, що вона нікого не знає, ні розлука з інтернетом, ні залишена без нагляду колекція коштовних камінців. Їй треба було стоптати свої черевички «без носочка», щоб дістатися місцини. Треба було пережити потоп, щоб змити забобони, що вона – нічого не варта і історія її геть не заслуговує на увагу. Треба було зняти весь одяг, щоб ближче відчути силу Річки. Треба було провести тренінг, щоб позбутися даремних мрій про велике ораторське майбутнє. Треба було загубити чужу книжечку через розмови і знайти книжечку, щоб побороти страх не отримати відповідь на своє запитання. Треба було розповісти про верєвочку на руці, щоб мати змогу зробити щось велике задля людини, яку колись запитала: «А можна я буду звати тебе мама?». Треба було бігти так далеко, щоб наздогнати всі свої страхи та образи. Треба було збирати сміття, щоб очистити свою душу. Треба було мовчати і посміхатися, але для того, щоб слухати себе і роздивлятися себе, стоячи на самому краєчку. Адже залишався останній страх – а може таки насправді я чорна всередині? І ось коли всі почали «рити норку» Марина рила, рила і відрила себе повністю до самої своєї суті. Так вона була чорна всередині. Ну, що ж буду жити далі, вирішила дівчинка. А ще треба було нагнутися низько і підняти золотистий браслет.
Вона повернулася додому, сумна і спокійна. Взяла браслет (бо так не може бути, що він з золота) і свій коханий діамант і пішла до ювеліра. Він покрутив-покрутив і повернув з посмішкою: «Вам пощастило, золотий. А камінь – цирконій...»
Вона вийшла, мимо проносилися якісь вулиці, люди, посмішки. Як так могло статися, що вона заслужила лише на цирконій. Вона, яка так наполегливо працювала над собою, прагнучи наблизитися до Діаманта, стиль, зачіска, постійна робота над собою.
І тут вона усвідомила одну річ. Те, що було всередині неї, не дало їй зламатися. Що ж це? Чорне... крихке, якщо торкнутися рукою. На смак... на смак, як та річ, що постійно закінчувалася в таборі. Ні, любі, не туалетній папір.
В середині Марини був графіт. Може колись він перетвориться на діамант. Може. А поки що їм гарно можна писати і малювати і цим робити світ кращим!
...
Марина стояла, смотрела на море. Кто-то подошел сзади, обнял и тихо, на ушко прошептал:
- Небу было интересно...